Recent Videos

Вітаємо з Всеукраїнським днем футболу

Саме в цей день 30 років тому Національна збірна України зіграла свій перший в історії матч. 29 квітня 1992 року в Ужгороді на Стадіоні “Авангард” відбулася товариська гра зі збірною Угорщини. Відтоді дата 29 квітня відзначається як Всеукраїнський день футболу. Вона нагадує історичне минуле й той шлях, який пройшов футбол України за понад чверть століття.

Вітаємо усіх причетних до гри №1 з цією історичною датою. Бажаємо здоров’я і побільше яскравих матчів. Футбол обов’язково повернеться.

А коли вже так співпало, що сьогодні така історична дата. Тож, замість наших традиційних спогадів про історію нашого клубу, згадаємо історію нашого футболу, а саме, про першу гру збірної в Ужгороді. Повний відеозапис тої гри наразі знайти не вдалося. Є тільки короткий телесюжет. Нагадаємо, що тоді українці програли з рахунком 1:3, а першим бомбардиром національної команди став нападник «Чорноморця» Іван Гецько, який на 90 хвилині «розмочив» рахунок. За інформацією ЗМІ за матчем наживо спостерігали 13000 глядачів.

Ось що цікавого нам вдалося знайти в Інтернеті:

У Всеукраїнський день футболу згадуємо прем’єру, яка запам’ятається назавжди. Відбулася вона після того, як із ФІФА та УЄФА надійшли документи про надання Федерації футболу України статусу тимчасового члена організацій.
Вибір суперника пояснювався географічним і певною мірою політичним чинниками (Угорщина однією з перших визнала незалежність України). Місцем зустрічі логічно обрали прикордонний Ужгород.
Тренером бачили Лобановського
Через дефіцит фінансів не склалося із запрошенням легіонерів. До розширеного списку із 41-го футболіста ввійшли Чанов, Кузнецов, Михайличенко, Литовченко, Протасов, Заваров, Бєланов, Лютий, Юран і Канчельскіс. Але, не маючи можливості оплатити хоча б переліт гравців, ніхто у ФФУ не педалював тему їхнього виклику.
Головним тренером хотіли призначити Валерія Лобановського, який у той час очолював збірну ОАЕ. І до Еміратів навіть було надіслано запрошення. Але Валерій Васильович дав зрозуміти, що буде готовий пристати на нього лише після закінчення терміну чинного контракту.
Зрештою наставника було вирішено обирати з-поміж членів тренерської ради, до якої ввійшли Анатолій Пузач («Динамо»), Євген Кучеревський («Дніпро»), Євген Лемешко («Торпедо»), Юхим Школьников («Буковина»), Віктор Прокопенко («Чорноморець») і Валерій Яремченко («Шахтар»). На останньому етапі коло звузилося до трьох спеціалістів. До Ужгорода збірну повезли Пузач, Яремченко і Прокопенко. Останній із них, за домовленістю між самими тренерами, і став головним.
У розпорядженні штабу було 20 футболістів: воротарі — Кутєпов («Динамо»), Гришко («Чорноморець»); захисники — Лужний, Ю. Мороз (обидва — «Динамо»), Никифоров, Третяк (обидва — «Чорноморець»), Драгунов («Шахтар»), Беженар («Дніпро»); півзахисники — Анненков, Ковалець, Заєць (усі — «Динамо»), Шелепницький, Сак, Цимбалар (усі — «Чорноморець»), Погодін («Шахтар»), Дудник («Металург» З); нападники — Саленко («Динамо»), Гецько, Гусєв (обидва — «Чорноморець»), Щербаков («Шахтар»).
Підготовка до поєдинку практично не велася. Команда прибула з Києва до Ужгорода з корабля на бал, і цей факт, звісно, вплинув на результат.
Жук не призначив пенальті
Хоча ще до перерви, за рахунку 0:0, наша збірна могла відзначитися, і не раз. На 15-й хвилині Шелепницький небезпечно пробив по воротах Брокхаузера, але гостей врятувала стійка. А незабаром білоруський арбітр Вадим Жук не призначив очевидний пенальті за грубу гру проти Щербакова.
У другому таймі позначилася перевага угорської команди в зіграності, до того ж треба врахувати й факт досвіду — гравці суперника представляли клуби Італії, Іспанії, Нідерландів, Бельгії… Шалої та Кіпріх уміло скористалися помилками наших захисників, але Гецько, що вийшов на заміну, ефектним ударом зі штрафного не дозволив перетворити дебют на побиття.
Додамо, що стадіон «Авангард» того дня був забитий ущент, а квиток на історичний матч коштував 50 карбованців.
Україна — Угорщина — 1:3
Голи: 0:1 Шалої (61), 0:2 Кіпріх (70), 0:3 Кіпріх (84, з пенальті), 1:3 Гецько (90).
Україна: Кутєпов, Лужний, Никифоров, Беженар, Третяк, Ковалець, Цимбалар, Шелепницький, Саленко (Гецько, 59), Погодін (Сак, 56), Щербаков (Гусєв, 69). Тренер: Віктор Прокопенко.
Угорщина: Брокхаузер (Томаш Балог, 88), Монош, Телек, Шимон, Лерінц (Ковач, 86), Лімпергер (Тібор Балог, 58), Кіпріх, Мартон (Іллєш, 82), Шалої (Пішонт, 74), Ліпчеї, Вінце. Тренер: Емеріх Еней.
Попередження: Ковалець — Монош, Шалої.
Арбітр: В. Жук (Білорусь).
29 квітня 1992 року. Ужгород. Стадіон «Авангард». 13 000 глядачів. Товариський матч.

Про перипетії тієї зустрічі та про нинішню збірну України розповідає автор першого голу національної дружини Іван Гецко.
— Іване Михайловичу, пам’ятаєте, як усе починалося?
— Це забути неможливо, оскільки останніми роками часто згадують той поєдинок. Мені дуже приємно і почесно бути одним із тих футболістів, які у 1992 році почали писати цю історію. Звичайно, всі тонкощі гри в Ужгороді важко прокрутити у голові, але деякі моменти, безумовно, запам’яталися.
— Ви стали автором першого голу збірної України. 24-річний Іван Гецко відчув себе тоді зіркою?
– Ні в якому разі. Ніхто тоді дуже не надавав значення тому, що це перша гра збірної України в історії. Всю важливість тієї зустрічі я усвідомив через десять років.
— Зрозуміло, що за 30 років збірна провела багато матчів, але, може, якийсь із них найбільше запам’ятався?
— Звичайно, можна згадати багато захоплюючих поєдинків збірної України, але для мене саме той матч, який саме запам’ятовується, проти команди Угорщини. Гра пройшла у рідному для мене Ужгороді, в якому я розпочинав свій шлях у великому футболі, виступаючи за Закарпаття. Для мене та зустріч була дуже важливою.
– З першого матчу збірної і до того, як вона вперше пробилася на великий форум, минуло 14 років. Наразі наша головна команда країни претендує на потрапляння на ЧС-2022. У синьо-жовтих багато шансів порадувати свою країну з огляду на сьогоднішню ситуацію?
— Головне, вірити у збірну України, для якої, знову ж таки, у нинішній непростий час, дуже важливо бути серед учасників чемпіонату світу. Маючи таких сильних за європейськими мірками виконавців ми цілком можемо розраховувати на успіх.
— Динамівці та гірники проводять товариські матчі. Це є плюс для головного тренера Олександра Петракова?
– Безперечно. Нехай це і спаринги, але хлопці в тонусі, і фізична готовність кандидатів до збірної на рівні. До того ж, у складі синьо-жовтих, як я вже сказав, багато футболістів, які виступають за кордоном. А футбол, як відомо, гра колективна. Думаю, головний тренер розбереться, на кого робити ставку.
— У розпорядженні наставника буде майже місяць, щоби привести команду до спільного знаменника. Часу більше, ніж достатньо?
— Зрозуміло, що чим частіше тренуєшся, тим більше шансів довести дії до автоматизму. Але я впевнений, що у футболістів збірної України, окрім тактичних схем та різних варіантів ведення гри, на найвищому рівні буде й емоційна складова. У нас у країні йде війна, російський агресор обстрілює наші міста, вбиває мирних людей, тому наша збірна зробить усе, щоб дати хоч якісь позитивні емоції українському народові.

ПЕРШИЙ МАТЧ ЗБІРНА УКРАЇНИ ПРОВЕЛА У ФОРМІ ІНТЕРА?
Юрій Шелепницький розповів, як став капітаном в історичному поєдинку

29 квітня 1992 року в Ужгороді на стадіоні Авангард збірна України провела свій перший матч. Із капітанською пов’язкою синьо-жовтих на поле вивів Юрій ШЕЛЕПНИЦЬКИЙ, якому на той момент було 27 років.
До речі, практично в усіх командах, за які виступав цей вихованець чернівецького футболу, він виконував почесний обов’язок капітана. І, погодьтеся, це багато про що говорить.
— Відверто кажучи, ми тоді, за великим рахунком, і не усвідомлювали, що творимо історію, — зізнається Юрій Григорович. — Може, тому, що це протистояння відбувалося не у Києві, а у набагато спокійнішому Ужгороді, і особливого галасу навколо нього не зчинилося.
Тому не дивно, що кандидати до головної команди країни (до такого словосполучення ще треба було звикнути) зібралися лише за два дні до поєдинку, увечері провели тренування, а вже наступного ранку полетіли до Ужгорода, де розмістилися у готелі Закарпаття.
— На вашу думку, чому цей матч не відбувся у столиці?
— Правильно сказав в інтерв’ю вашому сайту один із організаторів того поєдинку Євген Котельников — через фінансові міркування. Адже тим самим угорцям потрібно було оплатити переліт, проживання і харчування. Тоді, після здобуття незалежності, на всьому доводилося заощаджувати. Тому і вирішили приймати збірну Угорщини в Ужгороді, від якого півгодини їзди до кордону із цією країною.
І, пригадується, наші сусіди прибули лише за кілька годин до початку гри. Саме через нестачу коштів не було і можливості скористатися послугами українських футболістів, які виступали у закордонних клубах.
— А хто сповістив вас про запрошення до національної команди?
— Тоді я захищав кольори Чорноморця, а в Ужгороді керувати збірною України довірено було головному тренеру одеситів Вікторові Прокопенку. От він і сказав мені, що оскільки вважає мене кращим опорним півзахисником країни, то я заслуговую на виклик до національної команди.
— Пам’ятаєте, із чиєї ініціативи одразу стали капітаном збірної? Адже у своєму клубі, якщо не помиляюся, ви на той момент були віце-капітаном…
— Ви праві, на поле я виводив одноклубників, лише коли з якоїсь причини не виступав Юрій Никифоров. Щодо збірної, то оскільки тоді її кістяк складали саме футболісти Чорноморця, Віктор Прокопенко вирішив, що й капітаном буде хтось із одеситів. Знаю, що цю роль спочатку запропонували виконувати тому самому Никифорову, але він чомусь відмовився.
— Подейкують, тому, що ще до матчу в Ужгороді зробив вибір на користь продовження кар’єри у Росії.
— Мені складно відповісти однозначно. Мабуть, про це краще спитати самого Юрія. Коли Прокопенко запропонував бути капітаном мені, я одразу із радістю погодився.
— А ту капітанську пов’язку на пам’ять собі залишили?
— Ні, зараз навіть і не пригадаю, хто дав мені її перед грою і куди вона поділася після фінального свистка. Швидше за все, це була пов’язка, із якою Никифоров капітанив у Чорноморці. Звісно, зараз я усвідомлюю її особливу цінність, вона б посідала помітне місце у моєму родинному музеї.
— Але хоча б для футболки, в якій ви тоді грали в Ужгороді, місце знайшлося?
— Знаєте, тут взагалі склалася незрозуміла ситуація. Після матчу я поцікавився у Прокопенка, чи можна залишити футболку собі, і у відповідь почув, що ні. Мовляв, незабаром збірній України доведеться грати у США, і ця форма ще стане у пригоді. До речі, знаю, що й деякі мої партнери по національній команді теж були не проти отримати футболку із тієї гри, але, як бачите, не склалося.
— А це правда, що українська збірна грала у резервній формі італійського Інтера?
— Ясності у цьому питанні немає. Але я володію інформацією, що хоча третя запасна форма міланців теж жовтого кольору, але сині вставки на ній розташовані по-іншому.
А от ті чорного кольору спортивні костюми із синьо-жовтими смугами, що нам видали перед поєдинком в Ужгороді, схоже, справді призначалися для Інтера. Це підтверджують і бирки з назвою італійського клубу поряд із назвою фірми-виробника — Umbro. І думаю, що якщо відпороти емблему Федерації футболу України, то можна було б побачити емблему Інтера. До речі, одразу звернув увагу, що на тій емблемі ФФУ у слові «футболу» дві перші літери чомусь написані через пробіл…
Чесно кажучи, я не знаю, хто тоді займався екіпіруванням збірної України, але важливо, що той спортивний костюм мені таки пощастило залишити собі, і тепер я зберігаю його як реліквію.
— Що Віктор Прокопенко говорив на установці перед матчем?
— Нічого незвичайного. Просив продемонструвати свої найкращі якості, щоб не розчарувати вболівальників, що заповнили трибуни. І все ж таки наша незіграність далася взнаки, перевага угорців у цьому аспекті відчувалася, і вони досить впевнено перемогли — 3:1.
Хоча забий я на 12-й хвилині — усе могло б піти за іншим сценарієм, але після мого удару м’яч влучив у стійку. Було прикро ще й тому, що ми пропускали через безглузді помилки в обороні. Загалом, як то кажуть, перший млинець вийшов глевким…
— Оскільки цей поєдинок був історичним, якісь спільні заходи зі збірною Угорщини заплановані були?
— Хіба що на рівні керівництва федерацій. Угорські футболісти одразу ж вирушили додому, а ми вилетіли до Києва пізно ввечері.
— Цей матч в Ужгороді виявився для вас єдиним у складі національної команди. Чому?
— Напевно, тоді у збірній робили ставку на гравців, що виступали в Україні. Адже у той час у структурі ФФУ не було навіть сервісної служби, яка б займалася вирішенням організаційних питань. Я ж незабаром підписав трирічний контракт із турецьким клубом Трабзонспор і якось одразу випав із обойми кандидатів до головної команди країни.
До речі, коли 1996 року в мене закінчився контракт із уже іншим турецьким ФК, Алтаєм, то мені пропонували перейти до київського Динамо і натякали, що із потраплянням до збірної проблем не буде.
Але я вирішив залишитися у Туреччині, працевлаштувався у Денізліспорі. Якщо відверто, то раніше іноді ловив себе на думці, що варто було ризикнути і спробувати свої сили у Динамо.
Але все-таки я вважаю, що зумів реалізувати себе у футболі, і якщо зараз про щось і шкодую, то тільки про те, що мої виступи за збірну України обмежилися лише одним, хоч і історичним, матчем.
Василь МИХАЙЛОВ

СЕЛМЕНСЬКИЙ: НА КОСТЮМИ ДЛЯ ЗБІРНОЇ УКРАЇНИ НАШИЛИ ЕМБЛЕМИ З НАПИСОМ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ (ФОТО)

Інтерв’ю з одним із організаторів першого в історії поєдинку збірної України

Він – історична фігура в українському футболі. Хоча сам Степан Степанович Селменський своїй постаті особливого значення не відводить. “Що було, то було; треба рухатися далі”, – каже один з організаторів першого в історії матчу футбольної збірної України як незалежної бойової одиниці. Тоді, навесні 1992-го року, Степан Степанович з групою інших ентузіастів і волонтерів велику справу зробили за два тижні. 29-го квітня цій події виповнилося 25 років.

Степан Степанович Селменський погодився пригадати події сивої давнини. Але історичним екскурсом наша розмова не обмежилася. Селменський, який нині працює спортивним журналістом в обласному центрі Закарпаття, проректором та почесним професором університету, а також є учасником низки спортивно-соціальних проектів, розповів про своє суддівське минуле, про те, чому завчасно повісив свистка на цвях, про брудні справи Грозного в “Говерлі”, а також про розвиток сучасного закарпатського футболу.

– Розкажіть, з чого взагалі все розпочалося? Знаємо, що ініціатором проведення матчу були угорці, знаємо, що Закарпаття обрали через територіальну близькість. Які ще секрети розкриєте як безпосередній учасник подій?

– Україна стала незалежною державою і подала документи на прийняття до тимчасових членів асоціацій УЄФА і ФІФА. Але для того, аби УЄФА та ФІФА прийняли рішення, потрібно було зіграти один товариський матч. Цей процес був дуже складний, адже всі матчі на рівні збірних розписувалися на два роки наперед. Дуже важко було знайти спаринг-партнера.

Україна спробувала, але не виходило. Тісно з Федерацією футболу України співпрацював нині покійний Юрій Михайлович Гецко. Він взяв на себе місію домовитися з Федерацією футболу Угорщини, з тренерським штабом збірної. І він з цією місією впорався блискуче. За досить короткий проміжок часу.

Нам дуже допоміг Золтан Модьор – один з працівників Федерації футболу Угорщини. Він дуже лояльно відносився до Закарпаття. Модьор не був головою угорської Федерації. Головою був Лоцко Мігаль. В той час свою роботу в Федерації футболу Угорщини розпочинав Шандор Варга – в подальшому відомий футбольний агент. Хоч і невеликий, але свій вклад вніс і він.

Угорці погодилися, але з одним проханням. У них було обмаль часу. На всі ці запитання угорці мали лише три дні. Матч не повинен був заважати чемпіонатові Угорщини, а також тим гравцям, які грали за межами угорської першості. До речі, вони в тому матчі задіяли близько п’яти легіонерів, хоча пізніше з тієї збірної багато футболістів грали за кордоном. Прохання було провести матч на Закарпатті. Угорцям для перельоту сюди потрібно було всього 40 хвилин часу.

Це були не найсильніші склади команд. Але якщо Угорщина запросила декількох “легіонерів” (близько п’яти чоловік), то гравці збірної України представляли в основному національну першість.

Республіканська Федерація футболу, в функції якої входили зовсім інші речі, – не організація матчів, – склала свої повноваження. Нова Федерація, яку очолив Віктор Максимович Банников, практично не мала ні плану роботи, ні бюджету. Так, вона була сформована, подала заявку для прийняття у тимчасові члени ФІФА і УЄФА, але вона не могла навіть запрошувати гравців для матчів, компенсувати їхні елементарні витрати. Всі фінансові витрати з проведення цього матчу лягли на бюджет Закарпатської області.

Від Міністра спорту прийшов лист на адресу обласної ради. В короткі терміни був створений оргкомітет. Його очолив Сергій Устич – тодішній заступник голови закарпатської облдержадміністрації. До складу оргкомітету увійшло чимало людей, які тоді працювали при владі і поза владою. Оргкомітет до виконання свого обов’язку підійшов дуже серйозно і плоди його праці швидко стали помітні.

– Тобто, з Києва ви не отримали ні фінансової, ні організаційної допомоги. Все лягло виключно на Закарпаття?

– Тільки на Закарпаття. Київ не взяв у процесі ніякої участі. Але ми з розумінням віднеслися до тієї ситуації. Нам допомагали добровольці – зараз таких активістів називають волонтерами. Люди розуміли відповідальність моменту.

Я і Володимир Онуфер на той час уже обслуговували як арбітри Вищу лігу України. Ми були зв’язною ланкою між Федерацією футболу України та оргкомітетом, який працював на Закарпатті. Щодня мали дуже багато роботи. Ми були присутні майже на кожному засіданні оргкомітету, який міг збиратися навіть двічі на день.

– Забігаючи наперед. Що вам сказали у Києві після завершення процесу? Можливо, похвалили, можливо, стимулювали фінансово?

– Тоді про такі речі ніхто навіть не задумувався. Після гри Банников підійшов, потиснув руку, подякував і побіг на спільну вечерю за участю двох сторін. До речі, наявність цієї вечері дехто з гравців заперечує, але вона таки була. І присутніми на ній були голови Федерацій футболу двох країн.

Втім, не всі гравці збірної України залишилися на вечерю. Іван Гецко, наприклад, відразу вирушив до батьків, дехто поїхав до Львова, до Києва. Але частина футболістів залишилася. Відбулася прес-конференція Лоцко та Банникова. Відвечеряли. А вже потім угорці сіли на літак і відлетіли до Будапешта.

– Нікого не бентежив стан ужгородського стадіону? Невже він був готовий до такої події, до того, аби увійти до історії?


– Якщо відверто, то стадіон “Авангард” не відповідав вимогам УЄФА та ФІФА. Але він був приведений до ладу, доглянутий. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років завершили останні штрихи, адже стадіон готували до Малих олімпійських ігор – дитячого змагання. За півтора року він трохи “підсів”, але його готували до сезону, адже команда з Ужгорода грала у Першій лізі. Поле було в хорошому стані. Трибуни були, звично для того часу, з лавицями. Стадіон вміщав вісім з половиною тисяч, але на матчі були присутні чотирнадцять тисяч глядачів – мало не вдвічі більше від місткості.

У людей тоді була ейфорія. Україна стала самостійною державою. В той момент усі вірили, що це буде потужна, велика, європейська країна. А зародження національної збірної з футболу лише підсилювало цю ейфорію. Квитки на матч розповсюджувалися по районах, підприємствах, установах. У вільному продажу їх було зовсім небагато. Народ з’їхався на матч з усієї області. Люди вилізали на дерева і дивилися гру звідти, адже всі місця були зайняті. Навіть внизу під трибуною сиділи глядачі.

– А скільки коштував вхід?

– 50 карбованців. На той час це були дуже невеликі гроші, спокійна ціна.

Квиток на матч Україна – Угорщина (1992). Фото з газети Степана Селменського “Спорт Тайм” від 20 квітня 2017-го року

– Чи зверталися до вас з проханнями про організацію ще якихось міжнародних матчів?

– Звісно. Я допомагав у проведенні міжнародного матчу жіночих команд, особисто їздив до Румунії, привозив арбітрів на той матч. Я був задіяний в організації матчу збірних України та Північної Ірландії. Так було заведено, що тоді арбітри мали супровід. І я в Києві супроводжував бригаду арбітрів з Чехії протягом трьох днів. Після того матчу вони, до речі, відвідали й Закарпаття.

В площині арбітражу я також допомагав у проведенні поєдинку Ліги чемпіонів між київським “Динамо” та мюнхенською “Баварією”, коли кияни програли 1:4, а свій перший гол на міжнародній арені забив Андрій Шевченко. З метрового офсайду – німці були шоковані (в моменту удару Андрія Дмитро Михайленко перебував в офсайді перед воротами німців на шляху м’яча – примітка автора).

Але розпочалася діяльність, звісно ж, ще у радянські часи. Організовували тоді юнацькі і юніорські міжнародні змагання. На Закарпатті проводили матчі юніорські команди проти однолітків з Югославії, Польщі. Проводилися матчі Кубка радянського союзу, оскільки Закарпаття завжди перебувало у виграші завдяки кліматичним умовам. Наприкінці лютого – на початку березня ми були готові приймати матчі і сюди приїздили серйозні команди – “Динамо” (Київ), “Динамо” (Москва), “Шахтар”, ЦСКА, “Кайрат” (Алмати). В Ужгороді відбувалися групові турніру Кубкових змагань Радянського Союзу.

Я на той час обслуговував всесоюзні змагання, тому постійно був задіяний. А Закарпаття в цілому знаходилося на високому футбольному рівні зі своєю сильною школою. За кордон людина офіційно могла виїжджати лише один раз на два роки. Ми ж з командами по чотири рази на рік їздили до сусідніх країн – Румунії, Угорщини, Чехословаччини.

– Повернімося до того історичного матчу. Що під час гри відбувалося на трибунах?

– У мене запитували журналісти з інших видань – чи співав стадіон гімн перед стартом гри? Ні, не співав. Бо на той час ніхто гімну ще не знав. Це одна з причин. Але є й інша. У Закарпаття – натягнуті відносини з регіоном Галичина. Так завжди було, це споконвічна особливість. Закарпатці вважають, що галичани сіють смуту, а тут люблять спокій. Тоді закарпатці вважали, що той гімн завезений із Галичини. Його досить довго не сприймали.

Що стосується самого вболівання… На Закарпатті компактно проживали і й досі проживають окремі національності. В тому числі й угорці. На тому поєдинкові угорців було дуже багато. Особливо багато їх було на східній трибуні. В перемішку можна було побачити українські та угорські прапори. Коли атакувала збірна України, то підтримували її. Коли ж атакували угорці, то підтримували уже їх. Складалося враження, що обидві команди грають вдома. Рідкісний випадок.

Чому Україна зазнала поразки? Якщо відкинути той факт, що належної підготовки команда не проводила, не було зборів… Основним фактором поразки стала відсутність відчуття ліктя, тобто, відсутність зіграності. Деякі гравці грали пліч-о-пліч в клубах та юнацьких збірних, але не було однієї базової команди. А на чолі збірної був тріумвірат.

В останній момент ніби як головним призначили Віктора Прокопенка. А Пузач та Яремченко допомагали. Але практично вони мали рівні права, Прокопенко був головним лише у протоколі…

– Колективна відповідальність.

– Так. А колективна відповідальність – це що таке? Це один показує пальцем на іншого. Ці нюанси дуже проявлялися в моментах, коли у наші ворота забивалися м’ячі. Перший гол… Пройшла атака угорців, передача на лівий фланг, простріл, удар – і 0:1. В українців не було підстраховки, футболісти не відчували один одного. Другий гол відбувся з атаки правим флангом, пройшла передача, у Нікіфорова поїхала нога, він впав на газон, а підстрахувати його знову ніхто не зумів. Угорець прийняв м’яча в центрі штрафного майданчика і з кількох метрів розстріляв ворота. Третій гольовий момент відбувся після обводки один в один, порушення правил і пенальті. Рахунок став 0:3. За якихось п’ятнадцять хвилин у наші ворота влетіли три м’ячі.

Потім Іван Гецко дуже класно пробив штрафний. Люди раділи, це був перший гол збірної України. Я напівжартома тоді говорив, що у всьому повинна бути закономірність. Адже футбол свій шлях в Україні розпочав із Закарпаття. В 1893-му році тут було створене перше футбольне поле, а в одному з районів Ужгорода – перша футбольна команда, зібрана з гімназистів. Перший матч національна збірна України провела в Ужгороді, і перший гол забив закарпатець.
 Ліворуч на фото – школа, у якій навчався ремеслу автор першого голу в історії збірної України Іван Гецко. Іршава, Закарпатська область

– Іван Гецко на той час представляв одеський “Чорноморець”…

– Іван Гецко виріс тут, батьки його – тут, брат його – теж тут (грав, до речі, на рівні Першої ліги за клуб СКА “Одеса”), свій футбольний шлях розпочав тут. В команді “Закарпаття” зовсім молодим провів два сезони. В нього були прекрасні дані і потенціал. Він швидко зростав. Був у “Дніпрі”, “Чорноморці”, пограв в Ізраїлі і Росії. Одягав футболку збірної Радянського Союзу, а потім вже – України.

До речі, в цьому поєдинкові йому дошкуляла травма. Через неї, очевидно, він і не вийшов в основному складі. Він не хотів взагалі виходити на поле, беріг себе, адже чемпіонат був у розпалі. Але вийшов і провів той м’яч.


– Розкажіть про амуніцію. Ходять чутки, що українцям видали форму міланського Інтера…

– Це була форма італійського клубу. Не ігрова форма, а спортивні костюми. Сірі з голубим відтінком і жовто-чорними вкладками. Часу ушивати щось не було. Клубних прапорів на костюмі не було. Нашили емблеми України, напис на яких був, до речі, російською мовою. Це правда. Іншого виходу не було. Все робилося поспіхом. Федерація не мала ні копійки грошей, існувала лише формально.

– Ви були учасником ще однієї історичної події. Ви працювали боковим арбітром на матчі Кубка України “Поділля” (Хмельницький) – “Буковина”. Лютий 1992-го року. Це був перший офіційний матч в історії самостійного українського футболу. Пам’ятаєте його?

– Зауважу, що до 1995-го року в Україні не існувало окремих понять “асистент” і “арбітр”. В Європі вже було розділено, а ми отримали звання “арбітра і асистента”. Я пройшов на той матч як асистент, хоча до того судив переважно у полі. Але вже на той час існували вимоги – до 45 років. А мені вже йшов 41-й. Комітет арбітрів очолював тоді Костянтин Віхров. Він звернувся, сказав, що ми заслужили. Я був асистентом в 1993-му, 1994-му, 1995-му роках. У 1996-му уже, здається, ні.

– Підозрюємо чому, та все ж запитаємо: чому команди місцем проведення гри обрали Закарпаття? І ще одне: матч відбувся в Ільниці, чи, все ж, у Іршаві? Різні джерела дають різні дані…

– Кліматичні умови відіграли свою роль. Адже ще у радянські часи наприкінці лютого – на початку березня кубкові змагання проводилися саме на Закарпатті. Тут у цей період поля уже придатні для футболу. Так було завжди – за рідкими винятками. Цей поєдинок, – я його вже трошки краще пригадав, – відбувся тут завдяки сприятливим погоднім умовам.

– І все таки, Іршава чи Ільниця?

– Іршава. Деякі джерела плутають. Хмельницьке “Поділля” тренувалося в Ільниці. А офіційний поєдинок відбувся у Іршаві.

– Ви відчуваєте себе творцем історії українського футболу?

– Не задумуюсь про це, якщо чесно. Була перша гра, ми її провели. Ми не думали про лаври. Час пройшов. Про це ніхто не згадував. Ви мені зараз нагадали – то трохи пригадав. А роботи і зараз багато.

Leave a Reply

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.